Тато їй увесь час твердить: “Жити треба за коштами!”. Ну так. Потрібно. Але їхати в інститут електричкою надто довго. А вона ще працює. Тато її лає: “Ти ціну грошам не знаєш!”. Як вона не знає? Знає. Працює та навчається на вечірньому. Тому машина їй потрібна як повітря. – Мамо, а давай я місяць буду продукти купувати! От і подивимося, чи знаю я ціну грошам, чи ні? – запропонувала Інна Ользі Захарівні. – Давай спробуємо, – усміхнулася мати. Два тижні Інна годувала батьків продуктами із доставки. То суші, то лазанья, то піца. – Не так вже й дорого, – казала вона батькам. За два тижні гроші у дочки скінчилися.
– Не дорого, кажеш, – засміявся Іван Валеріанович. – Що там ми ще не замовляли? Давай, замов осетра! Дочка, збентежено, захихотіла у відповідь. – Добре, тату, зрозуміла я все. Чесно кажучи, ця їжа з доставкою мені самій уже остоrидла. Скучила за маминим куховарством. Раділи батьки за свою красуню дочку. От би вона ще цього Макса, синочка багатих батьків, з голови викинула… – А ти чому не на машині? – До неї підійшов Стас. – У ремонті, а що? – Просто ти така крута, своя машина, до тебе і підійти страաно. А тут ідеш на електричку. – Ніяка я не крута. Мені з машиною батьки трішки допомогли. А я сплачую кредит.
– А давай підемо у кіно, – раптом запропонував Стас. – Що скажеш? – Зневажаю таких маминих синків… – сказала Інна. Стас уже хотів заперечити, мовляв він не мамин синок, але дуже любить маму і готовий заради неї в млин розбитись, але помітив, що дівчина дивиться в інший бік. На їхнього однокурсника Макса, який викаблучувався поруч зі своєю машиною. – Як Макс. – після хвилинної паузи продовжила Інна. – Від нього тільки й чуєш: “Моя мама сказала”, “Моя мама вважає”, “Моя мама мені купила”. А сам нічого з себе не уявляє. Нуль. Пусте місце. Потім раптом, ніби прокинувшись, вона звернулася до Стаса: – То що ти там говорив про кіно?
