П’ятнадцять років, відколи наприкінці грудня не ста ло її єдиного сина, Марина Петрівна не зустрічала Новий рік. Яка різниця: старий рік чи новий, якщо поряд немає її Антона… І ось чергове 31 грудня. Цього дня жінка вийшла до магазину за повсякденними покупками. Побачила, як із вантажівки продають живі ялинки. Згадала, як її Антон радів новорічній ялинці в дитинстві, а потім, коли він вже став сімейною людиною і жив окремо, все одно купував для мами ялинку і допомагав прикрашати її. Марина Петрівна підійшла до веселого продавця: – Юначе, а можна мені кілька гілок? – Звісно, бабусю! – весело відповів той, і зробив букет із кількох гілок. – Це вам подарунок на Новий рік, бабусю!
Вдома Марина Петрівна, поставивши букет із ялинкових гілок у вазу, дістала іграшки та почала прикрашати його. Одна, друга, третя… Ось і біла куля, подарована їй Антоном-другокласником… – Мамо, зі святом тебе! Подивися, яку гарну іграшку я тобі приніс! Він із сюрпризом! – щасливо проголосив син, даруючи їй кулю та листівку з привітанням. Від спогадів, що нахлинули, у Марини Петрівни заблищали сльо зи на очах, руки ослабли, біла куля впала на підлогу і розбилася в брязкіт. Від втрати подарунка сина жінка заnлакала в голос.
Через деякий час, заспокоївшись, вона принесла віник і совок і сала прибирати уламки. – А це ще що таке? – здивувалася вона, побачивши на підлозі згорнутий у трубку папір. Розгорнула. “Вітаю тебе з Новим Роком, мамо! Бажаю, щоб ти завжди була здорова, і зі мною поряд!”. Марина Петрівна впала на диван без сил. “Так ось що за сюрприз!”, Здогадалася вона. – Синку, ти прийшов? Ти спеціально розбив кулю, щоб показати, що ти поряд зі мною? Недовго лишилося, мій хлопчику! Скоро я прийду до тебе! Назавжди…
