Після того, як не стало моїх батьків, я жила з дідусем у нашому будинку. Одного літнього вечора дідусь сказав мені, що хоче залишити дім мені у спадок. Але мої дядько і тітка висловили свої наміри заперечувати спадщину, бо вони були першими у черзі на будинок. За кілька місяців дідусь захво рів, і я взяла на себе турботу про нього.
Я зателефонувала дядькові та тітці і повідомила їх про його стан. Вони висловили жалість до нього, але в їхніх голосах лунали нотки радості. На жаль, мій дідусь помер, і мої тітка і дядько одразу почали шукати його заповіт. Їм потрібен був тільки дім дідуся.
– Що Ви шукаєте? – спитала я їх тоді. – Не хвилюйся, дівчинко, ми знайдемо все самі, – нетерпляче відповів мій дядько. Я запитала, чи не хочуть вони залишитися в моїй хаті, але дядько відповів: – Твій будинок? Він не може бути твоїм, ми ж спадкоємці. Я розповіла їм, що дід розмовляв зі своїм знайомим нотаріусом про продаж будинку, і я вже близько року є власницею вдома.
Тоді їхні обличчя змінилися, вони стали червоними, і мій дядько так розлютився, що тітка сяк-так зупинила його. Наприкінці вони пригрозили мені, що ми зустрінемося в суді, але загалом я була не проти, бо вони б нізащо не виграли суд.
