Несподівано для себе я раптом почала просвітлювати свою дорослу дочку Юлію про необхідність захисту. Вона нещодавно народила свою сьому дитину в нашому тісному будинку, який уже вирував від зростаючої родини. Щастя? Навряд, коли ти 15 років ореш біля гарячої плити, обслуговуючи доньку, зятя та їх виводок дітей, які смітять та створюють хаос. Я залишалася терпимою до шостого онука. Але новина про сьомого вибила мене з колії.
Я протестував, але Юлія й чути про це не хотіла. Я втомилася, мені більше не хотілося варити цебра манної каші, щоб годувати батальйон. Якось я зустріла енергійну, доглянуту стару подругу. Її разючий контраст з моїм виснаженим виглядом пробудив у мені почуття самосвідомості. Я з жа хом помітила, що перетворилася на тінь себе колишньої. За кілька тижнів я відвідала свого брата-холостяка Михайла, оскільки в мене почалися проблеми зі здоров’ям.
Мир і спокій у його будинку були подібні до святилища, де я могла насолоджуватися такими простими задоволеннями, як читання, прослуховування музики або перегляд фільмів. Запрошення брата залишитися з ним назавжди було як рятівне коло, але безперервні дзвінки Юлії, безпорадної перед власними дітьми, тягли мене назад. Питання про те, як жити далі, залишається складним досі.
