Будучи самотньою пенсіонеркою, я нещодавно захво ріла і потребувала постійного догляду та ліків. На жаль, мої діти, яким я присвятила своє життя, не виявляли до мене особливого інтересу. Через цю зневагу я почувала себе спустошеною та нікчемною у свої літні роки. Мій чоловік помер, коли наші діти були ще малі. Оскільки мої батьки жили в селі, а я в місті, переді мною постало непосильне завдання – самотужки виховувати наших дітей. Незважаючи на всі труднощі, мені вдалося влаштувати їх до школи і допомогти вступити до солідних університетів.
Коли вони стали самостійними, я вже не шукала інших стосунків. Натомість я присвятила себе допомоги їм. Вийшовши на пенсію, я постійно підтримувала їх матеріально та допомагала виховувати онуків. Все було гаразд до моєї нещодавньої госпіталізації. На мій жах, дочка відвідала мене лише один раз, а син взагалі не відвідував під час мого десятиденного перебування в лікарні. Коли мене виписали, син привіз і залишив на мені онуків, внаслідок чого мене знову госпіталізували через перенапруження.
Незважаючи на те, що я багато разів пояснювала, мовляв, мені потрібна допомога та догляд, вони ухилялися від цієї теми. Дочка заявила, що в неї вдома немає місця, а син не міг знайти час через роботу. Мені було соромно, я почувала себе спустошеною і дивувалася, як мої дорогі діти перетворилися на егоцентричні особистості. На щастя, моя сусідка, одинока мати, стала приходити до мене щодня з домашньою їжею. Її доброта доводила мене до сл із.
У відповідь на її підтримку я почала ділитися з нею своєю пенсією. Рідкісні дзвінки моїх дітей стали ще рідкішими, коли вони дізналися, що я отримую допомогу від добрих людей. Нещодавно син таки прийшов, натякаючи на заповіт і виявляючи занепокоєння з приводу “чужої” людини у квартирі. Я не стала говорити йому про своє давно прийняте рішення: моя квартира і всі заощадження дістануться людині, яка дійсно простягла мені руку допомоги у скрутну хвилину.
