Віра, моя сусідка, була охоплена смутком. Вона згадувала той час, коли її сім’я була єдиною та щасливою, а тепер насилу усвідомлювала розрив. Десятиліття тому юна Віра зустріла Миколу. Вони одружилися, народили трьох дітей та збудували безбідне життя. Віра вкладала всю душу у виховання дітей, даючи їм усе найкраще. Несподівано чоловік Віри пішов із життя, залишивши її одну з дітьми. Минали роки, і діти, які, як і раніше, живуть у тій же квартирі, обзавелися власними сім’ями.
У квартирі стало тісно, але Віру заспокоювала присутність сім’ї. Проте виникла певна напруженість. Старша дочка хотіла контролювати кухню одна, а син почував себе незручно у присутності Віри серед своїх друзів, які стали частими гостями у їхньому домі. Дрібні сварки переростали у щоденні конфлікти. Якось дочка запропонувала Вірі переїхати до їхнього старого заміського будинку.
Віра спочатку не хотіла, але зрештою погодилася, тому що діти наполягали на своєму, і не дуже хотілося жити в будинку, де їй не раді. Заміський будинок був ізольований та незручний. Віра була самотня, поки її племінниця, Оксана, не прийняла її у своїй скромній квартирі. Вони ділилися дружнім спілкуванням та теплим чаєм вечорами. Діти Віри, байдужі до її від’їзду, пізніше звернулися до неї по фінансову допомогу.
Оксана втрутилася, пообіцявши захистити Віру і пригрозивши дітям втратою квартири, якщо вони продовжать так нахабно і неповажно поводитися. Під час однієї розмови я порадила Вірі переписати квартиру на ім’я Оксани, яка була справжньою її підтримкою. Але Віра вагалася, боячись залишити дітей ні з чим. Її безмежна відданість невдячним дітям затьмарила її власний добробут, що змусило мене задуматися, чи правильно це все життя жертвувати собою та своїми інтересами заради дітей.
