Віка була доброю та чуйною дівчиною. Щодня, проходячи повз безпритульних і жебраків на вулицях міста, вона намагалася допомогти їм, наскільки могла. Не роздумуючи, вона давала їм їжу, гроші чи одяг, щоб полегшити їхні труднощі. Вона вірила, що навіть маленький акт доброти може зробити світ кращим. Якось, повертаючись із роботи, Віка помітила на вулиці жебрака із знайомим обличчям. Але щось було дивно – вона бачила цю людину в іншій ситуації.
Згадавши довгий вечір у дорогому ресторані кілька тижнів тому, вона раптом зрозуміла, що це була та сама людина, яка просила милостиню. Цей факт вразив Віку. Вона не могла повірити, що людина, яка просить допомоги на вулицях, також могла дозволити собі розкішну вечерю в дорогому ресторані. Це викликало у ній сильне почуття розчарування та обману. З цього дня Віка вирішила більше не допомагати жебракам. Вона почала сумніватися в щирості їхніх прохань і відчувала безпорадність і обман.
Її серце було охоплене змішаними почуттями: одна сторона говорила, що вона повинна допомагати людям у злиднях, але інша застерігала її від можливих шахраїв та лицемірів. Віка почала ставити запитання: “Як я можу знати, хто насправді потребує допомоги? Може, багато хто з них просто використовують доброту інших людей для своїх цілей?” Її впевненість у своїх вчинках була підірвана, і вона почувала себе засмученою. Однак згодом Віка зрозуміла, що не варто відмовлятися від допомоги тим, хто справді потребує її – через недобрі дії деяких.
Вона вирішила бути більш уважною та обережною, щоб переконатися в щирості прохання. Вона почала звертатися до організацій та фондів, які допомагають бездомним та нужденним, щоб її допомога справді потрапляла тим, кому вона необхідна. Згодом Віка знову здобула віру в доброту і почала займатися благодійністю більш організовано. Вона зрозуміла, що не можна судити всіх жебраків з однієї нагоди, і вона продовжила допомагати тим, хто справді потребував цього.
