Степанович крутив у пальцях якусь давню монету. – Що, Степановиче, скарб знайшов? – А ви звідки про це дізналися? – здивувався дід. – Ну так, схованки прадіда нарешті спливли. – Які схованки? – Ну, прадід мій купцем був. Скопив золото. А тут революція. Він не будучи дурнем, золото в скриню, а скриню в колодязь. Про це нікому не сказав. А коли прийшли розкулачувати, золото й не знайшли. Після Вітчизняної дід повернувся назад. Будинок відновив. Став тут жити. Він мені розповідав про багатства прадіда, та ось куди той усе сховав не знав. А я вчора по воду пішов, а у ведрі ось це знайшов.
Ось зараз везу до міста. Нехай оцінять. Заодно й працівників найму, щоб криницю почистили, та відремонтували, а то вже почала розвалюватися. – Стривай Степанович, навіщо в місті працівників наймати. Ми тобі за безкоштовно все зробимо, – заволали мужики. – Ну, тоді я завтра з ранку на вас чекаю. На світанку робота біля криниці закипіла. Викачали насосом воду, прибрали старий зруб, поставили новий і давай лопатами та ведрами мул витягувати, і крізь сито просівати. Метрів на сім колодязь поглибили, але нічого не знайшли.
— Мабуть, глибше в мул пішло, — почухав голову Степанович. — А що це ви тут шукаєте, — спитав дід Матвій, найстарший житель села. Йому розповіли. – Так цей колодязь його дід після війни вирив, – сказав старий. – Точно, – ляснув Степанович собі по лобі. – Я й забув. – Ну ти хитрий, Степановичу, за безкоштовно змусив нас відремонтувати собі колодязь. – розреготалися мужики. – Але все одно, галявину тобі накрити доведеться. – Накрию. Не турбуйтесь, – погодився Степанич. – Степановичу, а монета давня звідки в тебе. – Та це я у онука позичив. Він у мене нумізмат. Пролунав новий вибух сміху.
