Півроку тому моя дочка з чотирнадцятирічної онукою переїхали жити закордон. Спочатку вони жили в Польщі, а потім їй подруга допомогла зробити канадську візу, і вони попрямували на той бік океану. Наче я радіти повинна, вони начебто непогано влаштувалися. Тільки мені зовсім не радісно. Дочка спочатку обіцяла, що повернеться. А тепер очевидно, що на батьківщину вона не поспішає. Адже ми колись давно домовилися, що маємо дбати один за одного.
Стара я, мені допомога дуже потрібна. Я все життя своє доньці та внучці присвятила. Коли чоловік її kинув із дитиною на руках, я її протягом десяти років утримувала, усі гроші їй віддавала. Заради доньки я навіть від власного щастя відмовилася! Справа була п’ятнадцять років тому, мені було ще п’ятдесят п’ять. Тоді в моєму житті з’явився дуже гідний чоловік, який запропонував мені одружитися та жити разом.
Із Володимиром мені було по-справжньому комфортно. Думаю, з ним я була б щасливою. Але коли про наші стосунки довідалася дочка, вона поставила ультиматум; або я, або твій коханий. І я вибрала її! Я завжди вибирала її, але за підсумком залишилася ні з чим. Може десь я припустилася помилки? Тепер пізно щось міняти. Відчуваю, що старість доведеться доживати на самоті.
