Того дня всі діти зібралися, щоб попрощатися з матір’ю. Кілька років тому також пішов із життя батько. Усі діти приїжджали кожних вихідних майже два місяці і щоразу подумки прощалися з ним. Мати ніколи не скаржилася дітям. Вона розпитувала про все, всім цікавилася. До хати повернулися всі разом. Як разом покидали. Марко забрав сестру та братів у місто. Близнюків – працювати, Любу – вчитися.
Всі одразу зашуміли, поставили стільці, і згадалося всім, як було раніше, начебто й не змінилося нічого. – Будь ласка ! – Люба накрила стіл. Усі дружно сіли за стіл і почали згадувати минулі дні. – Пам’ятаєте, як мама купила нам цукерок і сховала у банку. А ми їх знайшли, і всі з’їли. Вона жодного поганого слова не сказала , – згадав Антон. – А мене любила найбільше, – відзначила Люба. – З чого це ти так вирішила? Як на мене, то вона всіх нас любила однаково? – зауважив Марко.
– Ну ні, я пам’ятаю випадок, коли ми з мамою збирали ожину. Вона поставила відерце на підлогу, міцно мене обняла і сказала, що любить мене найбільше на світі – встрявав у розмову Сергій. – Чекайте, та мені мати те саме говорила. Слово у слово. Антон глянув на родичів і посміхнувся. -І мене мати попереджала, щоб не балакав, що любить найбільше. Вона всіх любила і всім дала, що змогла» , – обійняв він Любу та брата, що сидять поруч.
